RaP-WavE портал рэпа

Дидактика вищої школи

DRC — Fri, 15 Feb 2013 19:00:17 GMT

Дидактика вищої школи

1. Поняття дидактики вищої школи

Дидактика (грец. didaktikos - повчальний) - галузь педагогіки, спрямована на вивчення і розкриття теоретичних основ організації процесу навчання (закономірностей, принципів, методів, форм навчання), а також на пошук і розроблення нових принципів, стратегій, методик, технологій і систем навчання.

Виокремлюють дві функції дидактики; науково-теоретичну та конструктивно-технологічну (В. О. Попков , О. В. Коржуєв).

Науково-теоретична функція полягає у вивченні, систематизації та узагальненні педагогічного досвіду, його науковому обґрунтуванні, поясненні на основі відкритих психологією закономірностей і механізмів пізнавального, психомоторного розвитку особистості.

Конструктивно-технологічна функція дидактики розроблення місту, ефективних методів, прийомів і засобів навчання, конструювання навчальних технологій. Вона допомагає з'ясувати, як, відповідно до об'єктивних закономірностей навчального розвитку студентів, організувати навчальний процес для забезпечення його максимальної ефективності; які форми, методи і засоби є оптимальними в конкретних ситуаціях; якими принципами і правилами слід керуватися викладачу та ін.

Навчання, викладання, учіння - основні категорії дидактики.

Навчання - спосіб організації освітнього процесу. Воно є найнадійнішим способом здобування систематичної освіти. В основі будь-якого виду чи типу навчання закладено систему "викладання - навчання".

Викладання - діяльність науково-педагогічних працівників, яка виявляється у:

■ передаванні інформації;

■ організації навчально-пізнавальної діяльності студентів;

■ наданні допомоги в разі труднощів у процесі навчання;

■ стимулюванні інтересу, самостійності й творчості студентів;

■ оцінці навчальних досягнень студентів.

Мета викладання - організація ефективного навчання кожного студента в процесі передавання інформації, контролю й оцінки її засвоєння, а також взаємодія зі студентами й організація спільної і самостійної діяльності.

Учіння — діяльність студента, що складається з:

■ засвоєння, закріплення і застосування знань, навичок і вмінь;

■ самостимулювання до пошуку, розв'язання навчальних завдань, самооцінки навчальних досягнень;

■ усвідомлення особистісного змісту і соціальної значущості культурних цінностей і людського досвіду, процесів і явищ навколишньої дійсності.

Мета навчання - пізнання, збирання й опрацювання інформації про навколишній світ. Результати навчання виявляються в знаннях, уміннях, навичках, системі відносин і загальному розвиткові студента.

Навчальна діяльність містить:

■ оволодіння системами знань та оперування ними;

■ оволодіння системами узагальнених і часткових дій, прийомами навчальної роботи, способами їхнього перенесення й перебудови - навичками, уміннями;

■ розвиток мотивів навчання, становлення мотивації і змісту;

■ оволодіння способами керувати своєю навчальною діяльністю і своїми психічними процесами (волею, емоціями тощо).

Ефективність навчання визначається внутрішніми і зовнішніми критеріями. Як внутрішні критерії використовують успішність навчання й академічну успішність, а також якість знань і рівень напрацювання навичок і вмінь, рівень розвитку студента, рівень навченості.

Учіння — це діяльність студента, що складається з:

■ засвоєння, закріплення і застосування знань, навичок і вмінь;

■ самостимулювання до пошуку, розв'язання навчальних завдань, самооцінки навчальних досягнень;

■ усвідомлення особистісного змісту і соціальної значущості культурних цінностей і людського досвіду, процесів і явищ навколишньої дійсності.

Мета навчання — пізнання, збирання і переробка інформації про навколишній світ. Результати навчання виражені в знаннях, навичках та уміннях, системі відносин і загальному розвитку студента.

Навчальна діяльність містить:

■ оволодіння системами знань та оперування ними;

■ оволодіння системами узагальнених і часткових дій, прийомами навчальної роботи, способами їхнього перенесення й перебудови - навичками, уміннями;

■ розвиток мотивів навчання, становлення мотивації і змісту останнього;

■ оволодіння способами керування своєю навчальною діяльністю і своїми психічними процесами (волею, емоціями тощо).

Ефективність навчання визначають за внутрішніми і зовнішніми критеріями. Як внутрішні критерії враховують успішність навчання й академічну успішність, а також якість знань і рівень напрацювання навичок і вмінь, рівень розвитку студента, рівень навченості.

Академічну успішність студента визначають за ступенем збігу реальних і запланованих результатів навчальної діяльності. Академічну успішність фіксують відповідною кількістю балів. Успішність навчання - це також ефективність керування навчальним процесом, що забезпечує високі результати за умов мінімальних затрат.

Процес навчання - динамічна взаємодія (співробітництво, партнерство) педагога та студентів, під час якої здійснюється стимулювання та організація активної навчально-пізнавальної діяльності студентів з метою засвоєння системи наукових знань, умінь, навичок, розвитку і всебічної вихованості особистості (Н. Є. Мойсеюк).

Процес засвоєння знань здійснюється поетапно відповідно до таких рівнів:

■ розрізнення чи пізнавання предмета (явища, події, факту);

■ запам'ятовування й відтворення предмета, розуміння;

■ застосування знань на практиці і перенесення знань у нові ситуації.

Якість знань оцінюють за такими показниками: повнота, системність, глибина, дієвість, міцність.

Одним з основних показників перспектив розвитку студента є здатність до самостійного розв'язання навчальних завдань (близьких за принципом розв'язання у співпраці і за допомогою педагога).

Зовнішніми критеріями ефективності процесу навчання вважають:

■ ступінь адаптації випускника до соціального життя і професійної діяльності;

■ темпи зростання процесу самоосвіти як пролонгований ефект навчання;

■ рівень освіченості чи професійної майстерності;

■ готовність підвищувати рівень освіти. Тому завданнями дидактики вищої школи є:

■ розробка змісту загальної і професійної освіти у різних типах вищих навчальних закладів з урахуванням особливостей соціально-економічного розвитку України;

■ удосконалення змісту підготовки фахівців різних профілів (визначення оптимальних шляхів, вибір методів, форм, технологій навчання);

■ дослідження особливостей навчання обдарованої студентської молоді;

■ обґрунтування наукових засад подальшого розвитку та підвищення пізнавальної самостійності та активності студентів у навчальному процесі;

■ поглиблення досліджень, спрямованих на інтенсифікацію навчального процесу;

■ обґрунтування шляхів інтеграції навчальних дисциплін;

■ конструювання (модернізація) освітніх технологій;

■ побудова змісту і процесу навчання на основі гуманізації;

■ побудова змісту освіти на основі національної культури (мови, історії, літератури та ін.);

■ пошуки нових ефективних форм організації навчання на засадах демократизму і гуманізму.

Контрольні запитання та завдання:

Сформулюйте визначення дидактики.

Розкрийте сутність функцій дидактики.

Чим відрізняються поняття "викладання" та "учіння"?

Назвіть етапи процесу навчання.

Розкрийте сутність навчальної діяльності студентів.

Охарактеризуйте зовнішні критерії ефективності процесу

навчання.

Прокоментуйте завдання дидактики вищої школи.

2. Дидактичні системи та дидактичні технології у вищій школі

У дидактиці на основі теорії пізнання й сучасних досягнень психологічної та педагогічної наук розроблено й активно використовують низку концепцій навчання, опанування знань, навичок та вмінь.

Деякі автори, наприклад В. Оконь та І. П. Підласий, визначають ці концепції як дидактичні системи, що їх розуміють як комплекс внутрішньо узгоджених тверджень, що базуються на єдності цілей, змісту і дидактичних принципів, котрі стосуються способів організації роботи педагога та студентів. Дидактичні системи характеризуються внутрішньою цілісністю структур, створених єдністю цілей, організаційних принципів, змісту, форм і методів навчання.

Педагогічні поняття "концепція" і "дидактична система" тотожні за змістом. У зв'язку з цим правомірно використовувати і перше, і друге поняття. І. П. Підласий виокремлює такі дидактичні системи, які принципово відрізняються одна від одної:

■ дидактична система Й. Ф. Гербарта;

■ дидактична система Дж. Дьюї.

У педагогічній літературі дидактичну систему, що її обґрунтував Й, Ф. Гербарт, називають традиційною, У традиційній системі навчання розглядають здебільшого з погляду педагога, де він - суб'єкт навчання, а студенти - об'єкти його педагогічних впливів. Вважають, що ефективнісгь навчання залежить головним чином від методів і прийомів діяльності викладача, у зв'язку з чим основну увагу приділяють пошукові й обґрунтуванню ефективних методів викладання. Особливості пізнавальної активності студентів, як правило, не враховують.

У такій пояснювально-ілюстративній моделі навчання педагог повідомляє студентам певну інформацію, а вони її засвоюють. Тобто педагог "вкладає" знання в голови студентів, яким залишається тільки сприйняти, засвоїти їх, а потім відтворити. Викладання, засвоєння і відтворення - основні етапи традиційного навчання. Основну функцію педагога вбачають у чіткому, доступному і зрозумілому викладі, поясненні студентам навчального матеріалу готових знань і умінь.

Основні положення традиційної системи обгрунтував Й.Ф. Гербарт, який виокремив чотири формальні ступені навчання: зрозумілість, асоціація, узагальнення, застосування.

Зрозумілість - викладення нового матеріалу у формі розповіді чи бесіди. Цьому має передувати підготовка студентів, актуалізація опорних знань. Основне - зрозуміло, чітко, доступно подати матеріал з використанням наочності, сформувати у студентів конкретні уявлення.

Асоціація - забезпечення зв'язку нового матеріалу з раніше засвоєними знаннями, формування понять, висновків, узагальнень на основі раніше набутих уявлень.

Узагальнення — включення нових понять до раніше сформованої системи знань методами бесіди та дискусії.

Застосування набутих знань на практиці за допомогою вправ і завдань, унаслідок виконання яких у студентів формуються вміння.

Таким чином, у процесі навчання, організованого згідно з формальними ступенями Й. Ф. Гербарта, студентів необхідно вести від конкретних уявлень до понять, від понять до формування вмінь. Дидактичну систему Й. Ф. Гербарта критикували за:

■ вербалізм та інтелектуалізм навчання;

■ недооцінку активності студентів, однобічну орієнтацію на передачу їм готових знань;

■ ототожнення пізнавального розвитку і засвоєння знань;

■ формалізм навчання, методичну рутину і консерватизм.

Теорія Й. Ф. Гербарта була значним кроком уперед у розвитку дидактики. У ній містяться чимало цінних рекомендацій стосовно організації пояснювально-ілюстративного навчання на заняттях.

Дидактичну систему, яку обґрунтував американський філософ, психолог і педагог Джон Дьюї, називають педоцентричною (від давньогрец. "пайдос" - дитина і лат. "центруй" - середина). У цій системі навчання розглядають з погляду студента - як процес учіння. Назву педоцентричної вона отримала тому, що Дьюї пропонував будувати навчання на основі потреб, інтересів та здібностей вихованця. Педоцентричний напрям дидактики зосереджує увагу не на методах діяльності педагога, а на психологічних закономірностях розвитку студента у процесі навчання.

Дж. Дьюї вбачав недолік традиційного навчання у тому, що студентам подають остаточні, готові результати дослідження, залишаючи поза увагою процес їхнього розвитку. На противагу цьому педагог висунув ідею, що навчання потрібно будувати як дослідницький пошук, пусковим механізмом якого є проблемна ситуація.

З погляду педоцентричного підходу, основна мета навчання полягає в активізації пізнавальної діяльності студентів, а не передачі їм готових знань. Оскільки мислення активізується в проблемних ситуаціях, коли особистість стикається з певним труднощами, Дж. Дьюї пропонував будувати навчання як розв'язування студентами під керівництвом педагога конкретних практичних проблем. Ці проблеми мають бути життєвими, зрозумілими і близькими студентам.

Основна ідея - "навчання через відкриття", яке потрібно здійснювати за такими етапами:

■ відчуття студентами труднощів у процесі діяльності;

■ аналіз і формулювання конкретної проблеми;

■ обґрунтування гіпотез щодо її розв'язання;

■ логічна перевірка гіпотез;

■ практична перевірка гіпотез за допомогою спостережень та експериментів.

Очевидно, що виокремлені Дж.Дьюї етапи відображають стадії пізнавальної діяльності студентів, тоді як формальні ступені Й.Ф. Гербарта - етапи викладацької діяльності педагога.

Дидактичний підхід, який ставить у центр навчання студента, часто критикують як радше романтичний, ніж реалістичний. Його прихильників нерідко звинувачують у надмірному лібералізмі, потуранні студентським інтересам. Хоча для таких зауважень існують деякі підстави, з ними не можна погодитися цілком.

Педоцентристи, від Руссо до Дьюї, завжди стверджували, що дозволяти вихованцям любити те, що вони роблять, зовсім не те саме, що дозволяти їм робити те, що вони люблять.

Дидактичний підхід Дж. Дьюї критикують також за:

■ неекономічність "навчання через відкриття";

■ антиінтелектуалізм, недооцінку значення теоретичних знань у навчанні;

" перебільшення ролі випадкових інтересів студентів

під час добору змісту освіти. Попри зазначені недоліки, ідеї педоцентричної дидактики набули значного поширення в педагогічній практиці. Саме в руслі цього підходу розвиваються популярні в наш час концепції особистісно орієнтованого, розвивального, проблемного, евристичного навчання.

Сучасна дидактика, розглядаючи проблему організації навчання, дедалі більше враховує поняття технології організації процесу навчання у вищій школі.

Патентна інформація та документація.

DRC — Fri, 08 Feb 2013 20:06:18 GMT

Данный вопрос необходим для предмета "Інтелектуальна власність". У всех студентов 5-х курсов независимо от того магистры или специалисты рассматривается данный вопрос:

Під патентною документацією розуміють сукупність первинних і вторинних документів, які містять відомості про суть технічних рішень, заявлених для патентування або визнаних патентоспроможними, а також відомості, що мають юридичне значення і визначають права авторів та власників патентів.

До патентної документації належать описи винаходів, промислових зразків, товарних знаків, корисних моделей.

Інформаційними документами вважаються не тільки описи технічних рішень, патентоспроможність яких встановлена відповідним державним органом, а й описи, заявлені в Держпатент, якщо вони пройшли одну із стадій патентної процедури реєстрацію пріоритету заявки. Заявки, що перебувають на розгляді в патентному відомстві, не тільки с об’єктом експортного дослідження на новизну та корисність, а й одночасно можуть бути інформаційним джерелом для встановлення новизни інших, поданих пізніше, заявок.

Залежно від змісту документа або характеру відомостей про винаходи, промислові зразки та інші об’єкта промислової власності розрізняють патентно-правову, патентно-технічну і патентно-економічну інформацію. Отже, патентна інформація дає можливість ознайомитися з новими досягненнями науки і техніки, зафіксованими в патентах.

Патентна інформація містить переважно підтвердні відомості, оскільки видача охоронного документа випереджає перевірку заявок на новизну і винахідницький рівень.

Патентні фонди - основний елемент патентної інформації. їх використовують спеціалісти народного господарства. До складу фондів входять описи та охоронні документи, матеріали довідково-пошукового апарату, нормативні і методичні документи.

Патентні фонди поділяються на державні, територіальні і галузеві.

Держаний основний патентний фонд зберігається в патентній бібліотеці. Цей фонд є еталонним.

Територіальні патентні фонди створено в міжгалузевих територіальних органах науково-технічній інформації.

Галузеві патентні фонди — це сукупність патентних фондів підприємств та організацій галузі.

Розрізняють первинну і вторинну патенту інформацію. До первинної інформації належать:

· описи винаходів до опублікованих заявок і патентів;
· офіційні патентні бюлетені, які видаються патентними відомствами;
· довідники до патентних бюлетенів;
· реферативні журнали і збірники патентів.
До вторинної патентної інформації належать: анотації, реферати та описи інших об’єктів промислової власності.

Державне патентне відомство України (Відомство) публікує описи винаходів до охоронних документів, офіційний бюлетень, іншу інформацію стосовно закордонних винаходів.

Опис винаходу складається з бібліографічної частини, опису формули винаходу, графічних матеріалів, а також посилань на інші документи, які стосуються даного опису.

В офіційному бюлетені наводять відомості про зареєстровані винаходи, зміни в правовому стані охоронних документів.

У практиці патентно-інформаційної діяльності часто використовуються не тільки оригінальні описи, що безпосередньо надходять від патентного відомства певної країни, а й репродукції, виконані технічним способом (фотокопії, мікрофільми і т. ін.). З погляду достовірності і повноти інформації такі копії то тотожні оригіналові.

Пропонуючи винаходи для зарубіжного патентування, підприємство, організація, міністерство повинні визначитися, чи будуть об’єкти, у яких використано ці винаходи, експортуватися, включаючи комплектні поставки, або чи передбачається на ці об’єкти продаж ліцензій, або вони будуть розроблятися, виготовлятися шляхом кооперації із зарубіжними фірмами, організаціями.

Патентування винаходів доцільно проводити, якщо застосування їх в об’єктах техніки забезпечує більш високі техніко-економічні результати порівняно з найкращими зарубіжними аналогами (машинами, обладнанням, приладами, матеріалами,технологічними процесами).

При цьому патентуюча організація повинна внести до патентного паспорта відомості, на підставі яких можна стверджувати про переваги даного об’єкта, перспективи розвитку за кордоном галузі техніки і промисловості, до яких належить об’єкт.

Особливої уваги вимагає питання про доцільність патентування винаходів, застосування яких обмежується внутрішніми потребами підприємств, будівельних об’єктів, геологічних партій, технологічних процесів.

Якщо винаходи можуть бути виготовлені за описом, доданим до патенту, або на основі опублікованих заявочних матеріалів і для цього не потрібно спеціальних знані, типу «ноу-хау» та участі спеціалістів для їх виготовлення типу «інжиніринг», а по виробах, виготовлених за запатентованою технологією, неможливо визначити, яким методом вони виготовлені, заявники практично не зможуть проконтролювати використання їхніх винаходів за кордоном. Патентувати такі винаходи за кордоном, як правило, недоцільно, оскільки в тих випадках стає відомою відповідна інформація для іноземних зацікавлених фірм і це зменшує перспективу комерційної реалізації винаходів на зовнішньому ринку.

Не слід подавати на патентування винаходи, значення яких в об’єктах, де вони використані, незначне або запропоновані рішення легко можна обійти за допомогою інших варіантів виконання.

У пропозиції про патентування винаходів за кордоном повинні входити підтвердження доцільності патентування і вибір країн, у яких слід патентувати винахід.

Кожен винахід, який пропонується для патентування, повинен бути своєчасно освоєний промисловістю. З цією метою патентуюча організація, міністерство вживають заходів для використання цих винаходів спочатку у своїй країні і включають їх у відповідні плани економічного розвитку галузі, оскільки без промислового освоєння винаходу не може бути ні експорту, ні вигідного продажу ліцензії.

Патентуючі організації, міністерства під час направлення в Держпатент пропозицій на патентування винаходів за кордоном, зазначають термін освоєння об’єктів техніки, у якій ці винаходи задіяно, з посиланням на відповідні затверджені плани, роблять про це записи в патентних паспортах.

Патентуючим організаціям на подані до патентування і промислове освоєння винаходи необхідно своєчасно забезпечити рекламу, яка б сприяла реалізації винаходів на зовнішньому ринку (експонування виробів на виставках і ярмарках у своїй країні і за кордоном, видача рекламних матеріалів, виступи з доповідями на міжнародних симпозіумах і конференціях, публікації в періодичних виданнях і т. ін.).

У деяких випадках для вирішення питання про патентування доцільно зробити рекламу ще до подання заявок у зарубіжні патентні відомства: якщо виникають труднощі у визначенні країн патентування, відсутні об’єктивні відомості і про існуючий рівень техніки, відомості про запит на виріб і т. ін. Але реклама повинна проводитися за умови наявності в патентуючої організації діючих зразків (виробів), перевіреної технології, у яких використано винаходи, що пропонуються для патентування.